Солодка мить теплої осені, лісових барв, дзвінкого повітря – де тебе упіймати найзапаморочливішою і найнеповторнішою?

Це можливо на Случі!

Але спочатку про передстартовий екстрим.

Перед нами стояло стандартне завдання – прибути в місце старту (с.Курчиця) своїм автортранспортом, вигрузитись, перегнати автотранспорт в с.Соснове, залишити там до неділі і повернутися будь-яким способом з Соснового у Курчицю. Здавалося б, ну що може завадити зробити це швидко і без проблем, адже живемо у добу транспортного буму.

Для когось це так, а для когось і не зовсім)))) Відрізок між Городницею і Сосновим транспортом не те що обділений, транспорт там рідкість, і маршрутного сполучення не існує, як такого. На моє питання: «А як же ви добираєтесь від Устя до Городниці» місцеві жіночки зі сміхом відповіли: «А ходимо, шо тут йти?» За весь час слідування з Городниці до Соснового ( а це, враховуючи відсутність дороги, приблизно зайняло 50 хв на 25 км) я зустрів одного воза і обігнав якийсь доісторичний газон. Це мене повеселило і заронило легесеньку тривогу – а як же я спіймаю попутку, коли такої може і не трапитись. Але «де наша не пропадала» і я тис на газ, радіючи, що можу нарешті перейти аж на 3-ю передачу))) Залишивши машину в дворі одного добродія, і вийшовши на пустинну вулицю, я зрозумів, що шлях назад буде веселим. Засік час – 13.45. Після вияснення інформації по маршруткам, довелося йти до автопарку лісгоспу, як єдиного джерела рухомого транспорту, оскільки перша-ліпша маршрутка мала відвідати Соснове в напрямку Більчаків десь аж після 16-ї, та й то про це було сказано якось невпевнено. На мої пропозиції заплатити за доїзд хоч куди-небудь охочих не знайшлося, але через 10 хв спроб про щось домовитись і стовбичення під брамою, нарешті знайшовся шофер, що обіцяв довезти на відмітку за 3 км до Більчаків, але зі сторони лісу. Я погодився. Скажу так – лісовоз – найкращий вид транспорту – безплатний, веселий, швидко доставляє в самі безвихідні місця по дорогах, які не позначені ні на яких мапах. Отож виїхали в 14.10.

Висадився в реліктовому лісі з пересохлими, але, по виду, все таки непрохідними болотами по обидві сторони дороги. Мені показали, як рухатись до Більчаків – отже легким темпом біжу. Пробігши кілометра з півтора, ззаду почув рух транспорту – і, о хвала богам поліських лісів – там знову лісовоз. Зупиняю і виясняю, що він прямує до Устя – такої удачі годі було й чекати. !5 хв і я на устецькому мості. Засікаю час – 15.00. До Городниці залишається 10 км. Азарт бере своє і я знову рухаюся в темпі марш-кидка, в карманах бовтаються права, ключі, мобілка, в руках скручена штормівка з пляшкою води – при бігу просто намотую жорстко на руку, що дуже заважає тримати темп, але згодом на це перестаєш звертати увагу – адже попереду проміжні орієнтири, з подоланням яких наближається кінцева ціль. На цьому відрізку транспорту за 1год.20хв не зустрів і мене ніхто не обігнав. Та й людей зустрів тільки в селі, і сам обігнав 2 коняки з возами (а ще й думав найняти воза!!!) – в цих селах свій, особливий ритм, його треба пропустити через себе не за короткий період, щоб по-справжньому відчути і зрозуміти. 16.20 – досягаю моста в Городниці – через 15 хв на «чобітку» (що віз робочих туди, куди я не встиг вияснити) – я на перехресті на Курчицю – десь 3 км до місця старту, знову марш-кидок, який через півтора км приємно перериває водій Ланоса питанням : «куди тут можна бігти????», на що коротко викладаю все вище написане, але декількома епітетами, що викликає іронічну посмішку в слухачів, підвозять ще з кілометр і ось рівно в 17.00 я на старті – в голові проноситься весь маршрут і я відчуваю, що мені крупно повезло встигнути. Маленький песик, який відкликався на ім’я «Курча» (по назві села) супроводжував наші передстартові приготування – і ось о 17.30 – ми на воді і годину буквально всмоктуємо всіма органами відчуття лісову і річкову казку.

Вночі нас розбудили хазяї тутешнього лісу – кабани, що прийшли чимось поживитися біля нашого табору і з півгодини посилено шуміли, ламаючи кущі і сухе гілля буквально в парі метрах від нас – сон повернувся тільки з їх відходом))))

Далі все було не просто по плану, а зверх нього. Погода – легкий вітерець, температура +22, легка димка розбавляла останні сонячні потуги нагріти землю, а вода була такою чистою, що видно було дно на глибині 2 м. Але по зрівнянню з безводним літом, осянь видалася ще безводнішою – рівень впав, з часу мого останнього візиту на Случ, приблизно на 20-30 см, що, однак, не створило серйозних перешкод для наших рафт-байдарок, які проходять буквально в шпарину шириною до метра і глибиною до 10 см.

На протязі маршруту насолоджувалися буквально кожним метром і кожною миттю перебування у казці, людей небагато, але було було з ким поспілкуватися. Познайомилися з місцевими туристами і краєзнавцями – Олександром Сосновчиком і Світланою Скребцовою. Обов’язково повернемось сюди знову і пройдем цей край пішки, проїдем на велосипедах і на лижах . І не раз. Думаю, з кожним новим маршрутом чудес тільки збільшуватиметься.

Все на фото, які передають тільки невеликий відсоток відчуття глибокої вплетеності у осінній настрій Случа.

0 Comments

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Previous reading
Фотозвіт з змагань “Кубок Західного Бугу – 2016″
Next reading
Фотозвіт зі сплаву по Стрию 25.07.2016